Спочатку мене зціпило, але згодом я зрозуміла, що це не можна сприймати як належне, і мовчати. Коли я розповіла про цей випадок у соціальних мережах та в інтерв'ю, то виявилося, що в Києві тисячі таких самих як і я батьків з немовлятами: відрізаних від культурного та соціального життя через стереотипи та дискримінацію.

Саме тоді я створила фейсбук спільноту "Київ дружній до батьків і малюків", де наразі 3 тис 600 батьків щоденно обговорюють питання доступності та боротьби з дискріминацією.

За ініціативи спільноти тепер діє і наповнюється Інтерактивна карта закладів дружніх до батьків і малюків. Ми започаткували проекти соціалізації батьків –«Культурний проект»у музеї Ханенків, а також проект безпечного перевезення малюків в автокріслах «Батьківське таксі0+». До речі, у Жовтні тепер є спеціальні кінопокази "Кіно0+" - для батьків з маленькими дітьми.

Людина сама вирішує, приймати статус кво, або діяти і змінити щось. Навіть найменші кроки здатні міняти життя.


Ольга Мирцало

Ногу мені не на війні пошкодило. Хоча я і в карному розшуку працював, як війна почалась - поїхав в АТО, повернувся живий-здоровий. А потім потрапив в аварію, яка забрала мою сім'ю і мало не вбила мене.

Довго лікувався, виписався з лікарні та став шукати роботу. Але в карний ніхто не брав, та і взагалі ніхто не брав – кому я такий потрібен. Та треба ж до життя повертатись, тим паче, я живу ще за двох - дружину і сина ненародженого. У жінки моєї і мрія була - манікюрний салон відкрити, тож я маю тепер втілити.

Прийшов до Ані, хазяйки салону, на милицях, став просити навчити мене всьому. Її знайомі відмовляли, бо хто таке бачив, щоб чоловік, ще й міліціонер колишній, з травмою, кутикулу різав та лак накладав.

Але вона в мене повірила, навчила всьому. Тепер от працюю, при чому в формі. Звісно, дехто відмовляється до мене в крісло сідати через упередження. Але, загалом, приїжджають з Василькова і околиць, дехто навіть і з Києва до мене їздить. У мене тут і манікюр, і жарти, і душу вилити. Та і я на жінок став інакше дивитись - як майстер, як друг.

Ну і знаєте, якщо вижив, то мусиш щось робити, хоча б історію свою розповідати, щоб і інші руки не опускали.


Олександр Вернигора

Після 9-го класу я вирішив вступати до медичного коледжу, серед інших документів, треба було надати довідку зі студентської поліклініки. Лікарка спочатку довго говорила з мамою наодинці, а потім стала відмовляти мене йти в медицину і видавати необхідну довідку через те, що я маю ВІЛ. Довідку тоді отримали у іншого лікаря, вступив до коледжу і думав, що з таким більше стикатися не буду.

Нещодавно я вирішив взяти академвідпустку і, несподіванка - знову необхідна довідка з тієї самої поліклініки. Як і тоді, мені почали "рекомендувати" не бути лікарем, ніби їх хтось питав. Але тепер я знав що робити - написав скаргу на ім'я головного лікаря і пішов з ним на зустріч, попередньо увімкнувши диктофон. Він теж почав казати, що все правильно і за його особистими переконаннями мені не слід бути лікарем через мій статус.

Після цього я надіслав скаргу директору Департаменту охорони здоров'я КМДА, було призначено зустріч. Директор розглянув скаргу і чесно сказав, що стереотипи є, але їх департамент з ними бореться, і що лікар має особисте дома залишати. В моєму випадку - це явне порушення етики, а отже головному лікареві світить дисциплінарне покарання. Додав також, що я - молодець, адже йду до медицини із розумінням проблеми ВІЛ, тож матиму змогу багато чого зробити для боротьби з вірусом.

Пишучу скарги я не мав на меті звільнення головного лікаря, це боротьба за свої права. Таку скалку в оці, як я, він запам'ятає надовго і тричі подумає, перш ніж давати комусь "рекомендації". До речі, весь процес журналісти відзняли і записали, щоб і інші знали як діяти в таких ситуаціях.

Даня Столбунов

Не встигла я ще отямитись після пологів, як підійшла до мене жіночка із папірцем на підпис. З дитиною було щось не так і мені одразу запропонували відмовитись від неї, треба було тільки поставити підпис.

Матвію зараз 11 років і я досі стикаюсь з дикою реакцією суспільства. Наприклад, нещодавно жіночка почала витирати руки своїй дитині, тому що Матвій її торкався. Вона була переконана, що епілепсія передається через дотик. Саме через незнання народжуються стереотипи та упередження, які заважають багатьом людям в українському суспільстві почувати себе комфортно.

Тому я отримала другу вищу освіту – тифлопедагога та заснувала власну організацію «Бачити серцем».

Другий рік поспіль ми організовуємо інклюзивний табір, де дітей з особливостями розвитку вчать адаптуватися до звичайного життя. Важливо дати дітям зрозуміти, що є життя без батьків. Також наразі в нас пілотний проект – творча майстерня «Так» для молодих людей з ментальною та фізичною інвалідністю, в якій вони працюють та отримують свою першу зарплатню . Мрію донести філософію нашої організації до всіх – у дитинства немає інвалідності!

Моя боротьба із суспільством не припиняється і я вірю, що зможу змінити ситуацію в Україні на краще, щоб моєму сину було зручно жити серед інших людей.

Олеся Яскевич

Я народився і виріс в Луганську. Грав у гурті, вчився і багато працював, навіть назбирав на невеличку квартиру. Маленька, але своя. А через місяць в моє місто прийшла війна. Я був проти "республіки", до того був на Луганському і Київському майданах, тож мусив поїхати. У мене в рюкзаку лежав ноутбук, декілька пар шкарпеток і футболок, часу на збори не було.

У Києві знайшов роботу, жив у друзів, потім винайняв жито. Навіть довідку переселенця отримав бо для роботи було треба, ніяких пільг ніколи не просив.

Через три роки довелося знову шукати квартиру і почути таке:

"У нас тут багато хто жив і з дітьми і з тваринами, ми всім раді, навіть темношкірий хлопець був. Але одна умова - аби не з Луганська чи Донецька".

Боляче, коли ти не можеш повернутися додому і не можеш знайти новий через ці кляті стереотипи.

Думав просто шукати далі, але аж надто образливо було. Написав пост у facebook, виклав "умови проживання" та контакти жінки, що здавала. Відразу відгукнулись друзі і знайомі, вони писали і дзвонили за номером, пояснюючи, що таке ставлення до людини неприпустиме.

Після цього поста декілька видань навіть написали статті про проблеми оренди житла, якщо людина приїхала з Луганська чи Донецька. Сподіваюсь, це допоможе і люди не будуть такі випадки замовчувати, а тих, хто приїхав перестануть демонізувати.

Євген Спірін

З самого дитинства я жодного разу не приховував що я - ром, не бачу в цьому нічого поганого. Моя мати є ромською правозахисницєю, тому я часто чув про різні випадки дискримінації, але ніколи не думав, що відчую це на собі.

Я навчаюсь у 179 гімназії м. Києва і в мене ніколи не виникало проблем з іншими учнями, я завжди почувався дуже впевнено. І ось, нещодавно, мої однокласники, з якими я вчуся вже 8 років, почали до мене присікуватись через мою національну ознаку, казати всякі прикрі речі, які я не хочу згадувати. Вони ображали всіх ромів, принижуючи цим мою гідність та честь.

Звичайно, я вирішив захищатись і це призвело до конфлікту. Ситуація загострювалась, образи продовжувались, конфлікт затягнувся на тиждень, а вчителі нічого не робили щоб його було вичерпано.

Я звернувся до директорки школи з проханням розглянути ситуацію та допомогти вирішити конфлікт, бо я хочу продовжувати навчатись в цій школі. Директорка зрозуміла суть проблеми і прийняла негайні заходи для вирішення конфлікту а також розробила план дій для запобігання подібних конфліктів. Насамперед нас всіх зібрали разом щоб всі сторони конфлікту могли проговорити між собою всі гострі питання. Для того щоб ситуація не повторювалась, директоркою школи було прийнято рішення запросити експертів, представників національних меншин, для проведення постійних занять з толерантності. Ситуація виправилась і я чекаю на першу лекцію з толерантності, бо сподіваюсь, що це допоможе і іншим дітям та попередить подібні конфлікти та дискримінацію.

Данієль Кондур

Мені завжди хотілося робити щось корисне. Коли в червні я побачила анонс Київ Прайду-2017 вирішила підтримати акцію і в Сумах. Я вийшла на центральну вулицю міста з плакатом «Країна для всіх» та букетом польових квітів, які дарувала перехожим.

Ніколи не думала, що так станеться, але незнайомі люди стали мені погрожувати і казати, що прийшли "боротися з лесбійками", лише завдяки поліції зі мною нічого не сталося. Чи не найгірше чекало на роботі - мені почали погрожувати звільненням, порекомендували «засунути свою думку в задницу та йти рожати дітей», адже я не маю права підтримувати представників ЛГБТ спільноти та й взагалі висказувати свою громадянську позицію з будь-якого приводу.

Але ти сама вирішуєш, залишитись жертвою, або діяти і змінити щось. Тому наступного дня я звільнилася і поділилася своєю історією з пресою. Центральне керівництво партії "Блок Петра Порошенка", де я працювала, вибачилося за дії їх сумських підлеглих, але обіцяне службове розслідування так і не провели.

Зараз я аніскільки не жалкую про те, що сталося. Я отримала величезну кількість підтримки від людей з різних куточків України та світу. Мій приклад показав багатьом, що можна бути правим, навіть якщо ти один. І що не можна миритися з нерівністю, не важливо де вона - на центральній площі міста, на роботі чи в сім'ї.

Ольга Панфілова

Синагога - це місце для молитви, віряни приходять сюди за спокоєм та відповідями. Але 21 грудня 2016 року стало винятком.

Під час молитви до зали зайшли люди - це частий випадок, люди заходять подивитись або іноземці приходять шукають де помолитися. Та не цього разу.

Кров, газ, паніка, погрози і голова свині з вирізаним символом свастики посеред кімнати. Всі були в паніці, налякані. Дехто, на щастя, встиг все засняти на камеру мобільного.

Приїхала поліція, стали збирати докази і спочатку оформили справу як хуліганство. Але втрутився генпрокурор Луценко і взяв справу під свій контроль, тож справу перекваліфікували за частиною 3 статті 161 Кримінального кодексу України, яка передбачає порушення рівноправності громадян за різними ознаками, в тому числі за релігійними поглядами.

Результатів розслідування досі нема, але сам факт кваліфікації справи за мотивами ненависті і антисемітизму - це важливий прецедент для сфери злочинів на ґрунті ненависті.